Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com

Жовтневий ранок на Личакові Личаківський цвинтар у Львові мав свою тишу — не порожню, а важку, наповнену чужими історіями. Того жовтневого ранку туман лежав низько, як тонка ковдра, і бруківка виблискувала від нічної вологи. Пані Олена Величко йшла повільно, ніби кожен крок треба було викупити в власного серця. Вона була в чорному пальті, бездоганно підібраному, але жодна тканина не зігрівала того, що мерзло всередині. У руці — білі квіти, прості й світлі. У сумці — старовинна каблучка Артема, її єдиного сина, яку вона носила як тягар і як обітницю: не торкатися без потреби. Минуло три роки від аварії, а біль…

Шесть месяцев тишины Дождь бил по городу с самого утра, превращая набережные Петербурга в серую размытую акварель, а фонари — в дрожащие золотые пятна. Но даже в такую промозглую погоду нигде не было так пусто и гулко, как в поместье Витморовых под Репино. Высокие стены, камеры, датчики, охрана у ворот — всё это стоило целое состояние и должно было дарить безопасность. Только вот безопасность не лечит бессонницу и не возвращает дыхание надежды. Внутри мраморно-стеклянного дома богатство давно потеряло смысл: оно не умело отменять чужие диагнозы, не умело согревать детскую ладонь и не умело отвечать на один-единственный вопрос: «Почему она не…

Передсвітанок і клацання замка Я прокинулася в грудневу темряву, коли місто ще спало, а вікна багатоповерхівок світилися поодинокими жовтими прямокутниками. Поруч лежав Вадим, але я відчула — він не спить. Не тому, що ворушився, а тому, як у нього змінилося дихання: стало коротким, обережним, ніби він боявся зайвого звуку. Я залишилася нерухомою, удаючи сон, і слухала, як він підводиться так повільно, ніби крокує по льоду. Босі ступні торкнулися холодної підлоги. Він одягався в темряві, і це було найстрашніше: усе було підготовлено заздалегідь. Не «я не можу спати, піду прогуляюсь». А план. Ґудзики клацали тихо, ремінь шурхотів, блискавка на валізі ледь…

Глава 1. Цена кукурузных лепёшек Поздняя осень, конец ноября: за окнами уже темно почти с пяти, и в стекле кухни отражаются лица так, будто дом сам наблюдает, как мы друг друга добиваем. На столе — курица, салат, какие-то кукурузные лепёшки, которые мама любит подавать «для уюта», и бутылки пива, стоящие слишком уверенно, как полноправные участники ужина. И всё равно уютом тут никогда не пахло — только напряжением и привычкой терпеть. — Оплати Жаннину аренду или убирайся из дома! — выкрикнула Тамара так, будто объявляла приговор. Фраза не просила и не убеждала — она выталкивала. В ту же секунду тарелка полетела…

Я — «зручна» донька Мене звати Мирослава Вітмор. Мені тридцять чотири. Я старша резидентка кардіології в київській лікарні й мама трирічних двійнят — Лілі та Лукаса, навколо яких крутиться весь мій світ. Зараз за вікном пізня осінь: ранки холодні, чай швидко холоне, а діти вже просять теплі шкарпетки й плед, коли дивляться мультики. І саме цієї пори я вперше чітко усвідомила: рідні можуть бути найближчими лише на папері. У нашій родині любов ніколи не була безумовною. Вона роздавалася за неписаними правилами, і я з дитинства відчувала себе не донькою, а функцією. Старша сестра Ванеса була сонцем: красива, легка, з тією…

H2>Почалося все вночі, коли я ще не знала, що стала багатою Мій чоловік не знав, що за одну ніч я успадкувала десять мільйонів доларів. Я й сама не встигла це переварити. Телефон лежав на столі, і в ньому — непрослухане голосове повідомлення від адвоката, яке я відклала «на потім», бо в голові були зовсім інші думки: аптечка, аналізи, план пологів, ще один огляд у лікаря. Коли почалися перейми, «потім» розсипалося на дрібні крихти. Я стояла на кухні нашої невеликої квартири в центрі Києва, тримаючись за стільницю так, ніби вона могла втримати мене в реальності. Біль прийшов раптово — гострий, різкий,…

Похорон Перше, що я пам’ятаю з дня, коли ми ховали тата, — не запах квітів і не вагу чужих поглядів. Я пам’ятаю дощ. Він стукав у вітражі каплиці нерівними тихими ударами, ніби хтось двома пальцями просився всередину, а рубінові та сині відблиски ковзали по стінах під зміну хмар. Труна блищала під тим світлом так, ніби мала стояти в музеї, а не в залі, де шепочуть співчуття й мнуть мокрі серветки. Я стояла в першому ряду, бо так було «правильно»: старша дитина, єдина донька, та, що тримала все на собі — дзвінки, списки, домовленості, тексти читань. Пальто тиснуло в плечах, а…

Сырой декабрьский вечер и моя наивная уверенность Я всегда думала, что истории про «свекровь-кошмар» — это из разряда страшилок для подруг, которые любят приукрасить. Мне казалось, что взрослые женщины, особенно матери взрослых мужчин, не способны опускаться до таких сцен. В конце концов, сорок лет — это уже не возраст, когда бросают слова на ветер и устраивают истерики на пороге. Я ошибалась. В тот декабрьский вечер, когда мокрый снег лип к ботинкам, а фонари на дворе светили желтоватым кругом, я ещё не знала, что сейчас впервые увижу не просто характер — я увижу зависимость, замаскированную под «материнскую любовь». Полгода спокойствия и…

Після похорону У березневий день, коли ми поховали Назара, наше котеджне містечко під Києвом виглядало так, ніби горе сюди не доходить: рівні газони, тиша в тупику, поштові скриньки ОСББ, а на кухні — таці з магазинною їжею під фольгою, паперові тарілки й запах хлорки від поспішного прибирання. Сусіди заходили зі стравами, шепотіли співчуття, торкалися мого плеча й швидко відводили очі, бо не знали, як дивитися на матір, у якої забрали єдиного сина. Я стояла в чорному кардигані, ніби в чужій шкірі, і відчувала лише вагу повітря та звук власного дихання. Саме тоді Богдана, моя невістка, підійшла ближче, так близько, що…

Начало января: как я готовила «идеальное» Рождество Седьмого января темнеет рано, и в окне уже в пять вечера — синяя зимняя ночь, снег на подоконниках и редкие огни двора. Я стояла на кухне, как перед экзаменом: всё должно быть правильно. Белая скатерть без складки, красные свечи — не слишком высокие, чтобы не капали на воск, и тарелки выставлены так ровно, будто их мерили линейкой. Я убеждала себя, что рождественский ужин обязан быть тёплым — потому что так принято, потому что «семья должна собираться», потому что иначе будто признаешь вслух, что у вас не праздник, а обязанность. На столе уже ждали…