Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com

Холодный вечер у подъезда Наташа идёт к дому медленно, осторожно, будто боится оступиться на мокром асфальте. Конец ноября — тот самый сезон, когда воздух серый, как незастывший свинец, и даже фонари светят устало. На руках у неё спит маленький Миша, тёплый и тяжёлый, пахнущий молоком и детским кремом. Наташа только что занесла пакет с творожками, печеньем и гречкой — обычные покупки после прогулки, обычный маршрут, обычная лестница в панельной многоэтажке на окраине Химок. Она почти у двери подъезда. Вот уже видит в стекле своё отражение — растрёпанные волосы, шарф, сбившийся на бок, красные от холода пальцы. Она привычно перехватывает ребёнка…

Переїзд, який мав стати новим початком Ми переїхали до нової квартири на початку жовтня — уже відчувалася осіння сирість, вечори швидко темніли, а в під’їзді пахло мокрим бетоном і свіжою фарбою, ніби будинок ще не до кінця «вивітрився» після ремонту. Квартира була світла, акуратна, з рівними стінами й білою стелею. Ми з Ксенією раділи кожній дрібниці: новим вимикачам, рівним плінтусам, навіть тому, як уранці сонце лягало смугою на підлогу коридору. Макс — наш п’ятирічний золотистий ретривер — теж ніби тішився: спокійно освоївся, знайшов собі місце біля дивана і перший тиждень поводився так, наче ми приїхали у відпустку, а не на…

Сусідка біля дверей і фраза, від якої холоне всередині Коли я повернулася додому серед дня, десь у середині жовтня, на сходовому майданчику пахло сирістю й чужими вечерями, а лампочка над дверима миготіла так, ніби й вона нервувала. Я тільки-но дістала ключі, як сусідка — пані Галина з квартири навпроти — вже стояла біля моїх дверей, зібрана, з тим виразом обличчя, коли людина не пліткує, а справді обурена. «У вас удень занадто шумно, — сказала вона без привітань. — Там кричить чоловік. Щодня. Він уже дістав усіх». У мене перехопило подих так різко, ніби холодне повітря вдарило в легені, і перша…

02:13, конец ноября: крик из детской Глубокой ночью, в конце ноября, Даниил Мельников просыпается так резко, будто его ударили током. В квартире темно, за окном мокрый снег превращается в грязную кашу, а в тишине вдруг взрывается детский крик — тонкий, пронзительный, до боли знакомый. Даниил срывается с кровати и бежит в детскую, чувствуя, как сердце колотится в горле. На кровати сидит его шестилетняя дочь Мила: маленькие кулачки судорожно сжимают одеяло, лицо мокрое от слёз, а всё тело дёргается, будто она отбивается от кого-то невидимого. «Нет! Перестань! Больно!» — кричит она и мечется, как в ловушке, и в этих словах звучит…

Понеділок, який мав бути звичайним Похмурого понеділка на початку жовтня Київ був сірим і вологим, наче місто прокинулося неохоче й тільки вдавало бадьорість. У «Коваль&Ко» — маркетинговій агенції на Подолі — усе виглядало звично: відкрите планування, скляні переговорки, гул кондиціонерів, легкий запах кави та принтера, що знову “їсть” папір. Люди розминалися розмовами, хтось сперечався про кольори в макеті, хтось ловив останні хвилини перед клієнтською презентацією. Ірина Мельник стояла біля кухонного куточка з планшетом у руці й прогортала графіки — точна, рівна, з тією спокійною зібраністю, яку помічають навіть ті, хто зазвичай нікого не помічає. Майже десять років вона будувала тут…

Февральская ночь и звонок в 2:17 В конце февраля Москва застывает в мокром холоде: снег уже не белый, а серый, как усталость, на стекле — разводы, на душе — то же самое. Марина Лебедева лежит в спальне и смотрит в потолок почти час, потому что сон давно перестал приходить сразу — сперва приходят мысли, подозрения и немые вопросы, которые она откладывает месяцами. Почему Максим возвращается всё позже? Почему телефон всегда экраном вниз? Почему он вздрагивает от каждого уведомления, как будто ему грозит не письмо, а выстрел? В 2:17 она наконец проваливается в сон — и почти сразу телефон вибрирует так…

“Романтика” над Чорним морем То був спекотний серпневий день біля Одеси, коли море виглядало як поліроване скло, а сонце било в очі так, ніби небо навмисне підсвічувало кожну дрібницю. Приватний вертоліт піднімався над береговою лінією повільно й рівно, наче це справді була прогулянка “для душі”: трохи вище — і внизу розкривався безкрай, де вода зливалася з горизонтом. Орися Вербицька сиділа праворуч, у світлому пальті, притримуючи округлий живіт долонею так обережно, ніби вберігала цілий всесвіт. Вона усміхалася й повторювала, як їй пощастило з чоловіком: “Ігор такий турботливий… він усе продумав… навіть цей політ — для мене”. Ігор сидів поруч — бездоганно…

Мама, которая всегда держит спину В конце осени, когда город дышит сыростью, а вечера наступают слишком рано, Артём Ковалёв выглядит так, как и должен выглядеть человек, которого называют миллионером: уверенный шаг, дорогие часы, планы на недели вперёд и телефон, где сообщения никогда не заканчиваются. Но при всей этой внешней броне у него есть одна постоянная величина, которая не измеряется деньгами: его мама, Елена Петровна. Она всю жизнь кажется сделанной из железа — строгая, прямая, с тёплыми руками и привычкой целовать сына в лоб, даже когда он давно вырос и стал “взрослым и важным”. Она не впечатляется его машинами, не спрашивает…

Вересневий вирок за зачиненими дверима Олені було чотирнадцять, коли її життя розділилося навпіл одним реченням. Пізній вересневий вечір у Криничках на Черкащині був сирий, з холодом, що ліз під куртку, і запахом дощу, який ось-ось зірветься. Олена стояла на ґанку з маленькою валізою, у якій було кілька футболок, зошит і стара кофта, а на щоках — сльози, які вже не витиралися. За дверима мама — Марія Гончар — говорила так, ніби читала вирок, і кожне слово вдаряло деревом по серцю: «Ти принесла сором у цю хату, Олено. Не повертайся». Олена не благала й не сперечалася — у неї не було…

Октябрьская морось и человек, который привык успевать В терминале Шереметьево воздух пахнет мокрой одеждой, кофе и холодным металлом — так всегда бывает в октябре, когда на улице сыро, серо и люди вечно торопятся, будто убегают от дождя не к теплу, а от мыслей. Эдуард Карпов идёт уверенно, как ходит человек, который привык управлять временем: у него встреча на деловом форуме в Казани, переговоры на десятки миллиардов, и в телефоне уже мелькают письма с пометкой «срочно». Он в дорогом тёмно-синем костюме, катит аккуратный чемодан, держит подбородок ровно и не смотрит по сторонам — не потому что высокомерен, а потому что так…