Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com
Меня зовут Лера Мороз. Мне тридцать один год, я живу в Киеве и руковожу кейтеринговой компанией «Мороз и Ко». Сейчас на двери моей кухни висит табличка с моим именем, на белых фургонах — наш логотип с веточкой розмарина, а на полке в кабинете стоит хрустальная награда, которую я когда-то даже не решилась бы показать родным. Но за три недели до шестидесятилетия моего отца мама позвонила и сказала, что на семейный праздник мне лучше не приходить. Не потому, что мы поссорились. Не потому, что я сделала что-то плохое. Просто мой брат Артём привозил знакомить с семьёй свою невесту Олесю, и ему…
Коли Надія Ковальчук повернулася з двотижневого відпочинку в Трускавці, вона чекала знайомої тиші свого будинку під Києвом: легкого запаху лаванди в коридорі, старого холодильника на кухні й кількох листівок у поштовій скриньці. Натомість її зустрів скрегіт інструментів, поліетилен на меблях і невістка Оксана, яка поводилася так, ніби господинею дому вже стала вона. Найболючішим було не те, що стіни фарбували без дозволу. Найболючішим було те, що рідний син Дмитро стояв поруч і мовчав, ніби все це давно було вирішено без матері. Дім, який почали змінювати без господині Перший звук, який почула Надія, був не схожий на звичайні домашні шуми. Це не…
Я довго думала, що найстрашніше в житті вже пережила. Після смерті першого чоловіка мені здавалося, що світ звузився до маленької дитячої кімнати, де пахло молоком, ромашковим чаєм і чистою постіллю. Моя донька Софійка була єдиним, що тримало мене на ногах. Я жила заради її сміху, її маленьких долонь, її тихого «мамо», коли вона прокидалася вночі. А потім у нашому житті з’явився Андрій — уважний, спокійний, наче саме той чоловік, якого доля послала нам після всього пережитого. Я помилилася лише в одному: іноді найнебезпечніші люди заходять у дім не з криком, а з лагідною усмішкою. Новий чоловік у нашому домі З…
Іноді здається, що щастя має прийти тихо й залишитися назавжди: із дитячим сміхом у коридорі, маленькими черевичками біля дверей, чашкою недопитого чаю на кухні та вечорами, коли вся родина збирається разом. Олена довго вірила саме в таке щастя. Вони з Андрієм багато років мріяли про дітей, проходили нескінченні розмови, папери, перевірки, очікування, сумніви й надії. І коли в їхній київській квартирі з’явилися дві трирічні близнючки — Марічка й Соломійка, — Олені здалося, що світ нарешті став на своє місце. Але родина — це не тільки красиві фотографії, перші обійми й радісні повідомлення близьким. Це ще й втома, страхи, гроші, недоспані…
Марія Бондаренко увійшла до Першого Столичного Банку не для того, щоб комусь щось доводити. Вона прийшла просто перевірити залишок на рахунку. Але того ранку в центрі Києва, у великому холі з блискучою мармуровою підлогою, дорогими люстрами й холодними усмішками, звичайне прохання дев’яносторічної жінки перетворилося на урок, який запам’ятали всі. Бо іноді людина, яку вважають слабкою, мовчазною і «не з цього кола», несе в собі історію, сильнішу за будь-який титул, костюм чи посаду. Прохання, яке викликало сміх — Я лише хочу перевірити залишок на рахунку, — сказала Марія Бондаренко. Її голос трохи тремтів від віку, але не від страху. Він пролунав…
Вступ. Двадцять вісім років Григорій Гнатюк вважав свій шлюб тихою, міцною пристанню. Його дружина Лариса керувала великою київською IT-компанією, часто затримувалася, їздила у відрядження, говорила про інвесторів, наради й контракти. Він не заважав, не вимагав, не ревнував. Просто чекав удома, готував вечерю й думав, що саме так виглядає підтримка. А потім один паперовий пакет із домашнім обідом відкрив йому життя, у якому для нього вже давно не було місця. Обід, який усе змінив Того жовтневого четверга Григорій вирішив зробити Ларисі приємність. Вона зранку поспішала так сильно, що залишила на кухні недопиту каву. На краю її горнятка ще виднівся слід помади.…
Мне исполнилось шестьдесят пять, и я впервые поняла, что одиночество иногда приходит не тогда, когда рядом никого нет, а тогда, когда родные люди заранее решают, что твоё место в их жизни можно quietly убрать. Меня зовут Лариса Петровна Коваленко. Я живу в пригороде Киева, в старом доме с сиренью под окнами и почтовым ящиком, который давно просит ремонта. В тот вечер я ждала сына, невестку, внуков и сестру. А получила фотографию с моря, жёлтую папку с результатом анализа и правду, которая изменила всю нашу семью. Стол, за которым никто не сел К своему дню рождения я готовилась почти три недели.…
В нашей семье всегда было место для красивых слов: честь, традиции, репутация, приличное общество. Но за этими словами часто пряталась простая вещь — привычка делить людей на удобных и неудобных. Моя старшая сестра Ольга была удобной: юридический факультет, брак с судьёй, правильные знакомства, благотворительные ужины и фотографии в дорогих ресторанах. Я была неудобной: выбрала финансы, ушла в инвестиции, не просила одобрения и слишком рано поняла, что уважение в моей семье не дают просто так. Бабушка Галина была единственным человеком, который смотрел на меня без снисхождения. Она видела не «бедную Элю, которая снова делает всё не так», а женщину, которая строит…
Эта история началась не с громкой ссоры и не с семейного скандала. Она началась с пустого места на стене, где раньше висели ящики с геранью, и с чужого объявления на двери пекарни, которую одна женщина считала не просто наследством, а последним живым следом своей бабушки. Возвращение в Одессу Катерина Марченко возвращалась домой после семи месяцев работы на морской платформе в Каспийском море. Работа была тяжёлой, вахтовой, но хорошо оплачиваемой: финансовая отчётность, проверка подрядчиков, длинные смены, железная дисциплина и постоянный шум техники за стеной. После такой вахты земля под ногами первые часы казалась непривычной. В порту она остановилась на минуту, вдохнула…
Мене звати Тетяна Литвиненко. Мені тридцять два роки. Вісім років я платила батькам 60 000 гривень на місяць за кімнату в цокольному поверсі їхнього будинку під Києвом. Вони казали, що це справедливо, що така ціна на ринку, що родині треба триматися разом, бо кредит на будинок душить їх щомісяця. Я вірила. Бо доньки часто вірять не тому, що їм надають докази, а тому, що дуже хочуть мати сім’ю, якій можна довіряти. Дім, де любов завжди мала ціну Я виросла в бежевому двоповерховому будинку в Ірпені, на тихій вулиці з рівними газонами, високими туями й сусідами, які знали більше, ніж говорили…