Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com

Часть 1. Вечер в Таврическом саду, который должен был быть обычным В тёплое воскресенье начала сентября Матвей Калугин впервые за долгое время позволил себе роскошь, которая не покупается ни рублями, ни связями: он отключил телефон и вышел из дома просто так — без охраны, без графика, без “давай только на полчаса”. Он обещал матери прогулку, и на этот раз это было не формальное “да-да, потом”, а настоящая прогулка — медленная, человеческая, по Таврическому саду, где у деревьев есть характер, а у лавочек — память о тысячах чужих разговоров. Вечернее солнце ложилось на аллеи золотыми полосами, пахло жареными орешками и сладкой…

Часть 1. Цветы на газоне и слово, которое не прощают Это было раннее утро в конце мая — когда в Подмосковье уже зелено и пахнет сиренью, но воздух ещё прохладный, как вода в тени. Я должна была запомнить этот день по музыке, по белым лентам, по смеху гостей. Вместо этого я запомнила, как мои цветы лежали на газоне, растрёпанные и растоптанные, будто их специально швырнули, чтобы показать: здесь не праздник — здесь казнь. Композиции я выбирала месяцами. Я спорила с флористами, как ребёнок спорит за свою мечту: “розы не такие”, “зелени меньше”, “полевых чуть-чуть, но не колхоз”. Я оплатила всё…

Жовтневий ранок у Срібноліссі У Срібноліссі на Львівщині осінь завжди приходить тихо: холодний туман над водоймою, мокре листя, що липне до підошов, і та особлива ранкова тиша, коли здається, ніби містечко ще не прокинулося. Саме в такий жовтневий ранок у диспетчерській 112 досвідчена операторка Олена Верба піднесла до губ чашку кави — і в навушнику коротко клацнуло. Вона працювала давно, чула різне, вміла тримати голос рівним навіть тоді, коли всередині все стискалося. Але той дзвінок одразу був не схожий на інші. — 112, що у вас сталося? — запитала Олена спокійно, ніби її голос сам умів накривати людину ковдрою безпеки.…

Часть 1. Субботний “идеальный” завтрак Это было серое субботнее утро конца октября — то самое, когда в Подмосковье уже пахнет сыростью и первым холодом, но снег ещё только маячит в прогнозах. В нашем коттедже в Жаворонках всё должно было выглядеть безупречно: чистые окна, свечи на столе, белые салфетки, и никакой суеты. Роман — мой муж — позвал партнёров “на лёгкий поздний завтрак”, как он любил говорить, но я знала: это не про сырники и кофе, а про сделки, упрямство и впечатление. Я неделю бегала между магазином и домом, выбирала сервировку, вытирала пыль даже там, где её не было, и убеждала…

Два імені — одна межа Мене звати Меланія, але всі, хто знає мене з п’яти років, кличуть Мелею, і ці два імені завжди нагадували про мій внутрішній розкол: «Меланія» — для банків, договорів і підписів, а «Меля» — для тієї дівчинки, яку за сімейним столом легко перебивали й не помічали, якщо в кімнаті була моя сестра Єлизавета, яку всі звали просто Ліза. У середу на початку травня, яку я планувала стерти з пам’яті, телефон завібрував рівно о 14:12 — саме тоді, коли ми з колегами сиділи в переговорці в бізнес-центрі на Подолі й удавали, що нам важливо слухати про «синергію…

Вівторок наприкінці жовтня Роман Ващук майже ніколи не повертався додому раніше десятої вечора. Так було «зручно»: у віллі в Конча-Заспі вже панувала тиша, персонал завершував справи, а в дитячій — світло давно гасло. Він звик думати, що так і має бути: робота — це відповідальність, угоди — це стабільність, а сім’я… сім’я зачекає, доки він «звільниться». Та того вівторка наприкінці жовтня все пішло не за звичним сценарієм. Презентація для південнокорейських партнерів у бізнес-центрі «Смарагдова Вежа» на Печерську закінчилася на дві години раніше. Роман глянув на годинник і відчув дивну порожнечу: вперше за довгий час у нього з’явилося «вікно». І замість…

Я и представить не могла, что выпуск племянника из учебного центра морской пехоты станет тем ударом, который расколет стеклянный домик, построенный мной за шесть лет. Я ушла из морпехов, ушла от наград, которые пытались приколоть к груди призрака, ушла от закрытой группы, которая оставила свои души в горах — все, кроме моей. Я стала невидимой. Обычная реабилитолог во Владивостоке: помогаю бойцам снова ходить, сгибать колени, поднимать руки. Травмы чужие, но слишком знакомые. И всё держалось — ровно до того мгновения, когда подполковник Сергей Рамзин заметил на моей лопатке чернила, которые должны были сгореть вместе с моей группой. В один ледяной…

Тиха прогулянка, яка не мала нічого змінити Пізньої осені Київ дихає інакше: повітря стає різким, листя на каштанах уже рідке, а люди квапляться, ховаючи підборіддя в шарфи. Саме в такий день Адріян Гайєс несподівано зробив паузу в житті, де пауз майже не існувало. Його компанія в логістично-технологічній сфері зростала швидко, угоди підписувалися одна за одною, зустрічі накладалися на зустрічі, і все здавалося відточеним механізмом — аж до хвилини, аж до погляду в календар. Того дня в календарі з’явився дивний пункт, якого зазвичай не буває в чоловіків його типу: «Прогулянка з мамою». Без супроводу, без охорони, без фото, без «після цього…

Незапрошенный визит, который сразу пошёл не так Это было в начале марта, под вечер: за окном лежал грязный подтаявший снег, в батареях шипело, а в квартире стояла та самая усталость, которая бывает, когда ты одна тянешь дом, ребёнка и собственную боль. Я только успела поставить чайник и собрать с пола разбросанные карандаши, как в дверь позвонили — резко, настойчиво, так, будто человек по ту сторону имеет право требовать. Сердце у меня сразу сжалось: я уже знала, кто так звонит. Нина Петровна, моя свекровь, всегда появлялась без приглашения и без предупреждения. Ей не нужно было «можно?» — она жила по принципу…

Каштани, випадкове знайомство і моя впевненість, що я «ще не готова» Навесні Київ завжди здається легшим: каштани тягнуть зелені свічки до неба, Дніпро блищить так, ніби хтось розлив по воді срібло, а повітря пахне кавою й теплим каменем. Саме тоді я й познайомилася з Марком — через спільних знайомих, на звичайній зустрічі, де всі говорили водночас і сміялися, перебиваючи одне одного. Я прийшла туди без очікувань і з тим внутрішнім відчуттям, що життя тільки починається, а слово «шлюб» десь далеко, не про мене. Марко не намагався вразити. Він просто був — спокійний, зібраний, чемний. Не кидався компліментами, не гравав у…