Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com
П’ять років Катерина жила з думкою, що її чоловік Богдан і троє синів загинули через бурю на лісовій дорозі. Вона прийняла цю версію, бо іншої їй не залишили. Поліцейський Андрій, давній друг родини, був поруч у найважчі дні, пояснював деталі, допомагав із документами й поступово став людиною, якій вона довіряла найбільше. Але однієї ночі наймолодша донька Ліза принесла їй пожовклу записку, заховану всередині старого плюшевого ведмедика. І з тієї миті минуле, яке Катерина намагалася поховати, почало говорити голосом її покійного чоловіка. Родина, у якій ніколи не було тиші У Катерини та Богдана було восьмеро дітей: п’ять доньок і троє синів.…
Меня звали Мирослава Галина, но дома все всегда называли меня Мирой. Когда-то это имя звучало тепло: из кухни, где мама лепила вареники с вишней; из кабинета отца, где пахло кофе, бумагой и дорогим табаком; из коридора нашей киевской квартиры, где зимой постоянно сушились мокрые сапоги. Но в день похорон отца моё имя прозвучало иначе — как удар по стеклу, от которого треснула вся красивая ложь нашей семьи. Я не была в Киеве почти десять лет. Уехала не потому, что мечтала начать новую жизнь, а потому что меня вытолкнули из старой. В девятнадцать лет я стояла у двери с одним чемоданом,…
Іноді найстрашніше ховається не в темному лісі й не в покинутому будинку, а поруч із нами — за родинною мовчанкою, за фразою «так треба», за поглядом близької людини, яка знає більше, ніж говорить. Я все життя вважав свою матір суворою, але надійною жінкою. Вона могла бурчати через немитий посуд, перевіряти, чи вдягла Соломійка шапку, і читати мені нотації, ніби я досі школяр. Та я ніколи не думав, що вона здатна приховувати від мене щось настільки страшне. Усе почалося з прохання моєї доньки не їхати у відрядження. А закінчилося біля старого будинку з червоними дверима, які, як виявилося, вміли відчинятися не…
Меня зовут Андрей, мне тридцать один, я бэкенд-разработчик. Я живу под Киевом, в небольшом таунхаусе на тихой улице, где утром слышно, как соседи закрывают калитки, а вечером пахнет мокрой плиткой после дождя. До той недели я был уверен, что у меня обычная взрослая жизнь: работа, ипотека, планы на семью, девушка, которую мои родители уже называли почти невесткой. А потом Алина вернулась из «оздоровительного ретрита» в Карпатах с чужим обручальным кольцом на пальце — и попросила меня не злиться. Кольцо, которое всё изменило Первым я заметил не её лицо. Не дорожную сумку на плече. Не усталость в глазах. Я заметил кольцо.…
Коли Олена Коваленко їхала старою дорогою до батьківського хутора на Полтавщині, вона думала, що повертається лише для того, щоб розібрати речі покійного батька, продати землю або принаймні зрозуміти, що з нею робити далі. Вона не чекала ні спадщини, яка змінить її життя, ні таємниць, захованих під пасовищем, ні голосу людини, яку вже три тижні вважала мертвою. Їй здавалося, що найважче вже позаду: похорон, мовчазні сусіди, холодний ключ у кабінеті нотаріуса. Але справжній біль почався тоді, коли вона знайшла карту з коротким написом батьковою рукою: «Лише в разі потреби». Холодний ключ Нотаріус посунув до Олени товсту теку, і цей рух чомусь…
Тот вечер на Воздвиженке был из тех, когда Киев кажется особенно красивым и особенно равнодушным. Старые фасады светились мягким жёлтым светом, в окнах ресторанов отражалась брусчатка, у входов стояли люди в дорогих пальто, и все говорили вполголоса — так, как принято говорить после благотворительных ужинов, где больше значения имеют фамилии, чем пожертвования. Я вышла на улицу, потому что внутри мне стало тесно. Благотворительный вечер фонда имени моего отца был полон людей, которые всю жизнь называли нашу семью «уважаемой», хотя многие из них прекрасно знали: в доме Марченко уважение часто означало страх. Я поправила сумку на плече и уже собиралась вызвать…
Іноді те, що дорослі називають “покаранням”, стає початком справжнього життя. Мене залишили в хаті з потрісканими стінами, дірявим дахом і землею, яку всі вважали нікому не потрібною. Вітчим Віктор був упевнений, що ми з Лілею не витримаємо й кількох тижнів. Він думав, що повернеться, коли все подешевшає, оформить майно на себе і знову стане господарем. Але земля мала довшу пам’ять, ніж він гадав, а дитяча обіцянка інколи буває міцнішою за будь-який документ. Хата, у якій почалося виживання Я прокидався до світанку, бо голод не питає, чи ти дитина. Він просто сідає поруч на край матраца й мовчки чекає, доки ти…
Меня зовут Вера. Вернее, много лет я думала, что меня зовут Вера Пархоменко. Я жила в дорогом доме под Киевом, носила чужие перешитые платья, спала в сыром цоколе и называла людей, которых считала родителями, по имени-отчеству. Они уверяли меня, что так правильно, что у каждого человека есть своё место, а моё место — возле плиты, у мойки, с тряпкой в руках. Я верила им двадцать три года. До свадьбы моего брата Богдана, где чужой мужчина посмотрел на моё лицо и узнал во мне ребёнка, которого его семья искала всю жизнь. Дом, где я была лишней Наш дом находился в Конча-Заспе…
Коли людина довго живе сама, вона починає вірити, що тиша — це її захист. Вона звикає вечеряти без розмов, засинати без чиїхось кроків у сусідній кімнаті, прокидатися від вітру, а не від дитячого сміху. Саме так жив Марко Калиновський, сорокадворічний механік із невеликої Вербівки на Полтавщині. Він умів лагодити двигуни, старі дверні завіси, протікаючі крани й навіть чужі мотоцикли, але давно перестав думати, що можна полагодити власне серце. Усе змінилося одного зимового вечора, коли на засніженій дорозі він побачив жінку з чотирма дітьми, які йшли просто крізь хуртовину, ніби тікали не лише від негоди, а й від чогось значно страшнішого.…
Лидия Петровна всегда думала, что самое тяжёлое в старости — это потерять человека, с которым прожила почти всю жизнь. Но через три часа после прощания с мужем она поняла: иногда больнее не смерть, а то, как быстро живые начинают делить то, что ещё вчера было наполнено любовью, трудом и памятью. Дом, который строился не только из кирпича Николай ушёл тихо, под утро. До последнего он держал Лидию за руку, словно боялся оставить её одну в этом мире. Их дом под Киевом, в старом зелёном районе Ирпеня, ещё хранил его шаги: в прихожей стояли его тапочки, на столе лежали очки, а…