Auteur/autrice : maviemakiese2@gmail.com

Ночная тишина в конце ноября Было далеко за два ночи, когда больница «Набережная» окончательно проваливалась в сон. В такие часы даже шаги звучат как чужие, а свет в коридорах кажется слишком ярким для пустоты вокруг. За окнами тянулся дождь — мелкий, настойчивый, холодный, словно город пытался смыть с себя усталость поздней осени. Я дежурила одна на своём посту и, как всегда, закончила обход там, где заканчивалась моя обычная рабочая реальность и начиналась другая — тихая палата, в которой время стояло на месте. Там лежал Андрей Локтев. Когда-то его имя знали все, кто хоть краем уха слышал о московских стартапах, цифровых…

Октябрьское утро, когда всё пошло не по плану Я всегда считал себя человеком расчёта. Не холодным — просто точным. Есть задача, есть цель, есть правильные шаги. И если ты не совершаешь ошибок, жизнь складывается в ровную линию: из сделки в сделку, из подписанного договора в следующий. Я привык мыслить так годами — и это работало. Москва для меня не была городом романтики и возможностей. Скорее схемой: районы как клетки, проекты как фигуры, люди как переменные. Я жил в режиме, где случайности — это брак в системе, а чувства — помехи, которые надо уметь отключать. Вечером — виски, утром — душ,…

Червневий вечір і двадцять сходинок Я досі чую той звук — як блискавка клацає в голові, коли розумієш: усе, що було твоїм домом, більше не твоє. Того теплого червневого дня Сергій Коваленко покликав мене до кабінету й рівним, сухим голосом сказав, що мої послуги більше не потрібні. Без «чому», без «вибач», навіть без погляду в очі. Я стояла навпроти нього й наче не могла вдихнути. А потім просто кивнула — і пішла збирати свої речі, ніби це був звичайний робочий день, а не розстріл моєї довіри. Я плакала тихо, в службовій ванній, щоб ніхто не почув. Не тому, що хотіла…

Вечер, когда он поднял на меня руку Это был самый обычный декабрьский вечер — тот самый, когда за окном темно уже после обеда, мокрый снег липнет к стеклу, а батареи греют так, будто стараются загладить чужую холодность. Я возилась на кухне, ставила чайник, думала о том, что завтра надо купить лекарства и наконец поменять лампочку в коридоре. Лука ходил по квартире кругами, как всегда, с телефоном у лица — то голосовые, то переписки, то нервное листание ленты, будто он искал там оправдание своей злости. Я знала это состояние наизусть: сначала раздражение, потом упрёки, потом громкий голос, а потом — тишина,…

01:42 — двері, що впустили ніч Наприкінці листопада ніч у Соснівці на Полтавщині буває густою, як кіптява: мокрий сніг прилипає до асфальту, вітер свистить у щілинах старих вікон, а в лікарні чергова тиша здається майже святинею. О 01:42 автоматичні двері приймального відділення шипнули й впустили всередину порцію сирого холоду — і маленьку постать, що тремтіла так, ніби її зібрали з тонкого скла. Хлопчик був босоніж. Не старший за сім, та виснаження робило його ще меншим. Підошви — чорні від бруду й порізані дрібним камінням, на колінах — засохлі бризки багнюки. Завелика футболка спадала з плеча, ніби не його річ, і…

Каплиця біля моря Наприкінці вересня Одеса ще тримала в собі тепле сонце, але в повітрі вже відчувався осінній присмак — той, що робить запах моря різкішим. Пізній промінь ковзав по кам’яних сходинках маленької каплиці біля Ланжерона й витягував довгі тіні. Люди після похорону мовчки розходилися: хтось витирає очі, хтось дивиться в землю, а хтось поспіхом ховає емоції під «тримайся». Дев’ятирічна Оленка Кравченко стояла біля входу, стискаючи рукав чорної сукні так міцно, ніби той рукав міг утримати її від падіння у безодню. Вона плакала так довго, що очі пекли, а в голові стукало одне: «Тато… тато…» Її батька, Олега Кравченка —…

Таксист час від часу зиркав на мене в дзеркало: речмішок на колінах, форма, щетина, втома, що не ховалася навіть у темряві салону. За вікном миготіли мокрі ліхтарі, листопадний дощ уже перейшов у колючий мокрий сніг, а знайомі повороти Вільшанки на Черкащині підступали ближче, ніби містечко потроху стискало мене в долонях. «Додому, щоб зробити сюрприз?» — пожартував він, і я відповів «ага», хоча всередині в мене було не «ага», а ціла гора картинок: Софія з її теплим запахом ванілі, Ліля з тоненькими руками на моїй шиї, пес Барс, який стрибає, не знаючи, куди себе подіти від радості. Я мріяв про цей…

Часть 1. Вечер в Таврическом саду, который должен был быть обычным В тёплое воскресенье начала сентября Матвей Калугин впервые за долгое время позволил себе роскошь, которая не покупается ни рублями, ни связями: он отключил телефон и вышел из дома просто так — без охраны, без графика, без “давай только на полчаса”. Он обещал матери прогулку, и на этот раз это было не формальное “да-да, потом”, а настоящая прогулка — медленная, человеческая, по Таврическому саду, где у деревьев есть характер, а у лавочек — память о тысячах чужих разговоров. Вечернее солнце ложилось на аллеи золотыми полосами, пахло жареными орешками и сладкой…

Часть 1. Цветы на газоне и слово, которое не прощают Это было раннее утро в конце мая — когда в Подмосковье уже зелено и пахнет сиренью, но воздух ещё прохладный, как вода в тени. Я должна была запомнить этот день по музыке, по белым лентам, по смеху гостей. Вместо этого я запомнила, как мои цветы лежали на газоне, растрёпанные и растоптанные, будто их специально швырнули, чтобы показать: здесь не праздник — здесь казнь. Композиции я выбирала месяцами. Я спорила с флористами, как ребёнок спорит за свою мечту: “розы не такие”, “зелени меньше”, “полевых чуть-чуть, но не колхоз”. Я оплатила всё…

Жовтневий ранок у Срібноліссі У Срібноліссі на Львівщині осінь завжди приходить тихо: холодний туман над водоймою, мокре листя, що липне до підошов, і та особлива ранкова тиша, коли здається, ніби містечко ще не прокинулося. Саме в такий жовтневий ранок у диспетчерській 112 досвідчена операторка Олена Верба піднесла до губ чашку кави — і в навушнику коротко клацнуло. Вона працювала давно, чула різне, вміла тримати голос рівним навіть тоді, коли всередині все стискалося. Але той дзвінок одразу був не схожий на інші. — 112, що у вас сталося? — запитала Олена спокійно, ніби її голос сам умів накривати людину ковдрою безпеки.…